Друга світова війна спіткала театр на гастролях в Умані. Звістку про напад нацистської Німеччини почули просто під час вистави, але, щоб не викликати паніки у глядачів, виставу не зупиняли. Потім на трупу чекала важка дорога додому. Прибувши до Херсона, вони почали працювати та показувати вистави. Багато молодих акторів і працівників театру добровільно вступили до армії.

Згодом фронт наблизився до міста. Театр отримав розпорядження на виїзд до Пермі. Колектив  товарними вагонами відправився у далеку подорож. Актори взяли з собою лише найнеобхідніші речі та деякі театральні костюми. У районі Снігурівки їхній потяг дивом залишився неушкодженим при бомбардуванні. Далі – руїни Запоріжжя, Донецьк, де раптово приймається рішення різко повернути на південь. 

Новий пункт призначення – місто Моздок. Зберегти театральні костюми стає все важче, і тоді актори вирішують одягнути їх на себе. Виснажені  дорогою, змучені голодом актори трималися мужньо, допомагаючи один одному.  Навкруги все було зруйновано. 

Прибувши, отримали клуб у селі поряд із містом. Потім перебралися в саме місто. Клуб був дуже маленький: дві гримувальні кімнати та зала, а другу половину приміщення займало авіаційне училище. 

Треба було грати вистави, але виявилося, що багато чого немає. І тут кожному довелося робити все, що було в його силах. Чоловіки пішли у перукарню і підстриглися «під горщик» для українських вистав. А жінки в цей час привели до ладу гримувальні кімнати. Не було такої важливої речі як «болванка» для виготовлення перук. Тому пристосували гарбузи – саме на них виготовляли перуки та вуса. Самі робили реквізит. Грали багато у військових  частинах і госпіталях. Виступали не лише в клубах, а й прямо на землі, і навіть на крилі літака. 

Німецькі війська просувалися до Кавказу. Колектив театру вирушив до Баку двома товарними вагонами, один – критий, а інший – просто платформа. Під Гудермесом потрапили під бомбардування. У Баку вже 

занурилися на пароплав. А тут сильний шторм, який є особливо небезпечним у мілкому Каспійському морі. Але все таки дісталися до Красноводська. У місті були тисячі людей. Вільними лишалися тільки тротуари та дороги, в інших місцях лежали і сиділи люди. Театр розмістився в літньому кінотеатрі залізничників. Спали просто неба, дуже важко було з водою, оскільки її привозили. А тут ще й гроші скінчилися, їсти не було за що. Чоловіки пішли працювати вантажниками. Щоб роздобути вагон трупа зіграла для залізничників виставу «Мораль пані Дульської». Отримали пасажирський вагон. Було дуже тісно: вдень спали чоловіки, вночі жінки. Багато хто їхав на даху вагону і навіть спав на ходу,  обхопивши вентиляційні труби.  Добравшись до Ташкента, дізналися, що Херсонський театр розміститься в залі №3. А це виявився скверик біля вокзалу, в якому і так було забагато людей.  Згодом театр був направлений до міста Чирчик, що під Ташкентом. Там працювали місяць. Потім були направлені до міста Кизил-Кия. Там в шахтарському місті театр розташували в гарному будинку культури. 

У вересні 1944 року театр повернувся до визволеного Херсона. З болем у серці дивились артисти на руїни, що залишились від чудового  приміщення, знищеного нацистами. Із 1945 до 1961 р. трупа працювала у Палаці культури суднобудівників.